Божко Олексій
Українське духовенство в Руській православній церкві у першій половині XVIII століття
Дослідження українсько-російських відносин є дуже актуальними у наш час. Це зумовлено багатьма факторами, серед яких виділяють спорідненість українського та російського народів, сповідування ними однієї, православної, віри, культурну ідентичність та спільне, у багатьох відношеннях, історичне минуле, ще з часів Київської Русі. Актуальності даній темі додає також нинішня складна конфесійна ситуація в Україні: розкол серед православних церков та їх відносини з Московським патріархатом. Останнє набуває більшої ваги, якщо взяти до уваги, що саме українське духовенство багато зробило у справі становлення Руської православної церкви і відіграло помітну роль в її реорганізації та управлінні.
Щодо наукової розробки обраної теми, то слід зазначити, що сучасної ґрунтовної праці, яка б висвітлювала перебування українців на церковних кафедрах Російської імперії, на жаль, немає. З існуючих публікацій можна назвати монографію Б. Корчмарика [4] та статтю О. М. Шевченко [9], у яких описуються російсько-українські відносини в світлі релігійно-культурних взаємин другої половини XVII – XVIII століття. Менш наближеною до тематики дослідження є праця З. І. Хижняк та В. К. Малькевича «Історія Києво-Могилянської академії» [8], у якій серед основного матеріалу подається інформація про внесок, зроблений випускниками академії, у розвиток освіти і науки в Росії. Доробок такого автора, як Л. Ю. Семака [5; 6; 7], становить низку історичних портретів видатних українців XVIII століття, що перебували в Російській імперії, в яких описується, крім власне біографії, ще й їхня діяльність на церковних посадах. Що стосується інтеграційних процесів, то ця проблема розглянута у статтях З. Когута, поданих в збірнику «Коріння ідентичности» [2; 3]. Загалом, слід зазначити, що стан розробленості даної проблеми додає актуальності обраній темі дослідження.
Метою даної роботи є дослідити період перебування представників українського духовенства на кафедрах Руської церкви та їхній внесок у її розвиток. Для вирішення цієї мети ми поставили наступні завдання: проаналізувати існуючу літературу з обраної проблеми; з’ясувати роль українських архієреїв в духовному житті Російської імперії та охарактеризувати внесок українського духовенства у розвиток освіти і науки в Російській імперії.
Підходячи до проблеми входження української ієрархії до Руської церкви, слід пам’ятати, що ще задовго до укладення Переяславського договору 1654 року, українці зносилися із Московською державою, її царем та церквою. Звертаючись до царя Московії, українське духовенство шукало допомоги заради підтримки і захисту Slavia Ortodoxa. Цей слов’янський православний світ, що тримався на православній вірі, слов’янській мові, візантійській та поствізантійській культурі, руській літературі та мистецтві з південнослов’янськими впливами, охоплював Україну, Білорусію, Московію, Болгарію, Сербію та неслов’янську Молдавію. Саме цій культурній Slavia Ortodoxa загрожувала католицька Річ Посполита. У відповідь на виклик Польщі та католицького Заходу українське духовенство певною мірою трансформувало культуру Slavia Ortodoxa: воно поєднало поствізантійську та західну культурні моделі, запровадивши «слов’яно-греко-латинську» школу (Острозька академія, Києво-Могилянська колегія). Українське духовенство намагалося із православних позицій дати відповідь на богословські питання, яких ніколи раніше не порушували у православному світі. Духовне та культурне відродження Slavia Ortodoxa через українську вченість було мрією українських духовних діячів, які споглядали православний світ і бачили, що він у кайданах, за винятком Московії, де цей світ був вільним, але не вченим. Цю вченість українське духовенство прагнуло перенести в Московію. Вирушаючи туди, воно не лише діставало протекцію і матеріальну допомогу, але також намагалося створити єдине оновлене православ’я, здатне відповісти на виклики католицизму та протестантизму [3, с. 145]. Варто згадати, що однією з умов прийняття Війська Запорозького «під високу царську руку» був захист православ’я на українських землях, про що свідчить рішення Земського собору 1653 року [1, с. 203].
З іншого боку, Московський патріарх Никон, прагнучи створити єдину східнослов’янську церкву, розпочав, задля уніфікації богослужбових текстів, виправлення церковних книг за грецьким зразком, і в цьому відношенні мав велику потребу у вчених людях. У Московії своїх на той час не вистачало, тому їх стали запрошувати із України. Цьому сприяла ще й та обставина, що Богдан Хмельницький, шукаючи підтримки у царя Олексій Михайловича, неодноразово звертався по допомогу до патріарха, яку той йому надавав, а Хмельницький у свою чергу посилав у Москву київських вчених. Після Переяславської Ради 1654 року їх потік до Москви постійно зростав [9, с. 83]. Оскільки освіченими людьми того часу були ченці та люди духовного чину, то й закономірним є той факт, що прибулі з України вчені стали займати церковні посади у Московському царстві.
У 1685 році Українська (Західно-Руська) церква – Київська митрополія – була виведена з-під юрисдикції Константинопольського патріарха й підпорядкована Московському, який відтоді почав титулуватися «патріархом Московським і всієї Великої, Малої та Білої Русі». Таким чином, східнослов’янські землі знову опинилися під владою одного першосвятителя, а на зміну Київській митрополії та Московській патріархії постала єдина Руська церква. Це відповідало прагненням як московських кіл, так і частини київського духовенства, яке відстоювало ідею створення єдиного оновленого православ’я, заради відсічі західному католицизму та протестантизму. Ця обставина зумовила ще більший потік українських священнослужителів до Московії та значно ранішу їх інтеграцію в систему майбутньої імперії, ніж української шляхти. Слід зазначити, що життєві інтереси московського суспільства та держави впродовж століть були тісно пов’язані із церквою, на чолі якої стояло невчене московське духовенство. Тому Петро І, починаючи свої перетворення, перш за все береться до проведення реформ у самій церкві, яка повинна була стати головною опорою його подальших реформаційних заходів в житті цілої Московської держави [4, с. 49].
Одним із перших українців, які стали біля керма Руської церкви, був Стефан Яворський. У 1701 році в Росії помер старий патріарх Адріан. Петру І, який тоді починав свої звершення, потрібен був освічений патріарх, який би співчував його перетворенням і на якого він міг би покластися, будучи на довгий час відсутнім у Москві. Вибір царя впав на Стефана Яворського, якого той вперше побачив на похованні фельдмаршала Шеїна і вразив своєю проповіддю. Яворський був возведений у сан митрополита Рязанського та Муромського і призначений на посаду місцеблюстителя патріаршого престолу, фактично ставши на чолі Руської православної церкви [6, с. 151].
Слідом за цим московський цар звернувся до Києва з вимогою прислати до Москви шістьох архімандритів або ігуменів «в науках благоискусных, к проповеданию слова Божия способных и архиерейскаго сана достойных». Таким чином видно, що Петро І вирішив передати керівництво церквою високоосвіченому київському духовенства, зокрема визначнішим вихованцям Києво-Могилянської академії [4, с. 49-50].
Взагалі, цікавим є той факт, що у церковній царині до 70-х років XVIII століття всі вищі ієрархічні посади в Росії займали переважно українці. Загалом, зі 127 архієреїв від 1700 до 1762 року (до воцаріння Катерини ІІ) 70 чоловік були українці (88,9%). Московською єпархією, зокрема, управляли Стефан Яворський, Йосиф Волчанський, Платон Малиновський, Тимофій Щербатицький. Петербурзька єпархія, утворена 1742 року, до правління Катерини ІІ мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців, так само і Новгородська. Архімандритами і настоятелями провідних російських монастирів – Троїце-Сергієвського, Чудового, Заіконоспаського, Донського, Симонівського, Новоспаського, Савино-Сторожевського, Олександро-Невського – також були українці [8, с. 163-164].
Більшість українського духовенства спрямовувала свої зусилля на боротьбу з московським старообрядництвом, яке ухилялося від державних обов’язків та йшло проти культурно-релігійних прямувань московського уряду, і на підтримку культурно-релігійного розвитку церкви, але Феофан Прокопович зосередився на проведенні основних реформ в житті церкви. Він став на сторожі політичних інтересів Московської держави і не тільки допоміг Петру І провести реформи в церкві, але й перетворити її в знаряддя імперської політики – замість патріархату створити таку духовну установу, яку можна було підпорядкувати царській владі [4, с. 61].
Так, підтримуючи петровські реформи в царині світської політики та освіти, Стефан Яворський все більше розходився з царем у питаннях, що стосувалися місця православної церкви та ієрархії у державі. Конфлікт між ними розгорівся, коли Яворський намагався захистити від батькового гніву царевича Олексія. Цар був настільки розлюченим цим заступництвом, що всупереч всім правилам та звичаям заборонив першому на той час ієрарху Руської церкви виголошувати проповіді, остерігаючись публічного засудження свого варварського вчинку. Але і тоді Петро не дозволив митрополиту відійти від церковно-політичного життя, хоча Яворський не приховував свого негативного ставлення до ряду царських розпоряджень, які грубо порушували православну традицію. Зокрема, він виступав проти встановлення у 1721 р. підконтрольного цареві Святішого Синоду, однак вимушений був стати його першим президентом і очолювати до самої смерті, адже авторитет Яворського як глави церкви повинен був санкціонувати впроваджувані перетворення та реформи [6, с. 153].
Антиподом Яворського у церковній площині був Феофан Прокопович, який протягом 1719 – 1720 рр. працював над «Духовним регламентом», де обґрунтовував нову для Росії систему управляння церквою на чолі з підпорядкованим царю Святішим Синодом замість патріарха. В одному з листів він пише: «Наконец я написал для главной церковной Коллегии, или Консистории, Постановление, или Регламент, где содержатся следующие восемь глав: а) причины, по которым постоянное синодальное управление предпочитается управлению церкви одним лицом, то есть патриархом; б) правила общие для христиан всякого чина; в) правила для епископов; г) правила для академии, семинарии, также для учителей и проповедников; д) правила для пресвитеров, диаконов и пр.; е) правила для монахов; ж) правила для мирян, насколько они подлежат церковному управлению; з) наконец, правила для самих президентов и асессоров коллегии. Всех правил почти триста» [7, с. 159]. Це була філософсько-публіцистична праця, яка обґрунтовувала необхідність та завдання церковної реформи. З утвердженням Святішого Синоду на початку 1721 року єпископ Феофан Прокопович стає його віце-президентом. Але фактично він від самого початку керував ним, адже Стефан Яворський ухилявся від управління, а невдовзі й помер. Згодом, з возведенням у сан архієпископа Новгородського, Феофан у 1725 році стає президентом Синоду, зосередивши у своїх руках усе керівництво Руської православної церкви [7, с. 160].
Крім управлінських справ церкви, українське духовенство турбувалося й освітою московського суспільства. Чимале значення у цьому відношенні мало відкриття Московської слов’яно-греко-латинської академії у 1701 році, яке стало великою визначною подією в культурному житті Росії. Вчений, поет, публіцист, блискучий проповідник, прихильник просвітницьких ідей – таким був перший протектор Московської академії, її засновник та організатор Стефан Яворський. Московську академію він створив на зразок Київської. До Москви були викликані десятки викладачів-могилянців. Загалом з 1701 по 1762 рр. у Московській академії працювало 95 українців. За цей час з 23 її ректорів 18 були українцями, з 25 префектів – 23. Як писав історик слов’яно-греко-латинської академії С. К. Смирнов «вчені Києво-Могилянської академії передали їй свій дух, свій напрямок» [8, с. 160 - 161].
На освітній ниві попрацював також і Феофан Прокопович. Прибувши до Петербургу, цей славетний «птенец гнезда Петрова» створив там «вчену дружину» – гурток для поширення літературних, філософських, та математичних знань. Ця дружина, на чолі з Прокоповичем, сприяла заснуванню Російської Академії наук та мистецтв, для якої Феофан тривалий час залишався протектором і сприяв розвитку в ній математики та природничих наук [8, с. 161]. Ставши очільником Святішого Синоду, Прокопович не припинив і практичної діяльності. У 1720 році ним було видано складений буквар під назвою «Первое учение отрокам», а наступного року Феофан відкриває на своєму подвір’ї школу, в якій хлопчики під його наглядом та керівництвом здобували освіту за розробленими ним же правилами та підручниками [7, с. 160].
Слід зазначити, що вся територія Росії від Воронежа до Іркутська і від Архангельська до Астрахані була вкрита мережею шкіл та бібліотек, заснованих видатними українцями, які перебували на єпископських кафедрах імперії. Школи вони починали засновувати без царського спонукання ще до видання відповідного указу, керуючись глибокою вірою у перетворюючу силу знань та просвітницьких ідей. Загалом, крім шкіл, українськими владиками з 1721 по 50-ті роки XVIII століття було засновано і реформовано за вищим типом 25 семінарій. Про небайдужість до започаткованих навчальних закладів свідчить той факт, що більшість з них заповіли свої найбільші цінності – бібліотеки, які збирали впродовж усього життя. Важливо зазначити, що єпископи-українці дбали не лише про освіту російського населення. Ними були відкриті спеціальні школи в Іркутську й Тобольську з монгольською та китайською мовою викладання, в Казані, Єлабузі, Цивільську, Царевококшайську для удмуртських, чуваських та марійських дітей. Зокрема ректор Казанської семінарії Веніамін Пуцик-Григорович передав до Петербурзької академії наук перші наукові граматики чуваської (1769), удмуртської та марійської (1773) мов, складені ним для учнів неросійських шкіл [8, с. 159-160].
Торкаючись культурної сфери життя Росії російський вчений Л. Безсонов писав: «Після приєднання Малої і завоювання Білої Русі звідти рушили до нас численні натовпи вихідців, що, власне, колонізували Велику Русь. Вже з половини XVII ст. ми значною мірою підкорилися їхньому впливу в діяльності вченій, у школах, літературі, частково навіть і мові, разом з тим, звичайно, у співі й музиці…» [8, с. 154]. І у цьому відношенні перш за все треба згадати галузь літератури, адже велика частина московської релігійної літератури була виправлена за київськими зразками, здобувши навіть українське семантичне забарвлення. Українська релігійна книга була досить популярною в Московській державі та відігравала важливу роль у її суспільному житті. Загальна кількість таких книг становила близько 2/3 слов’янських книг Московії [9, с. 83]. У формуванні літературної мови петровських часів та її словникового складу великого впливу мали вже згадувані вище Стефан Яворський, Феофан Прокопович, а також Дмитрій Туптало та інші українці, які займали архієрейські кафедри у Росії – вихованці київської богословської філософсько-риторичної школи [6, с. 152]. Новий стиль російської церковної проповіді, який сформувався у ті часи, теж багато в чому був зобов’язаний ним. Показовою у цьому відношенні є проповіді згаданих ієрархів, а також визначна пам’ятка релігійної літератури XVIII століття – Четьї-Мінеї Дмитрія Ростовського (Данила Туптала) – чотиритомна праця, яка містила в собі житія православних святих. Ще однією великою працею цього публіциста був «Літопис келейний», в якому послідовно були викладені події біблійної історії з морально-повчальними коментарями. Данило Туптало був автором великої кількості богословських та релігійно-філософських праць, агіографічних та полемічних творів, духовних кантів, псалмів, віршів та кількох драм [5, с. 150].
Значного поширення у Московській державі набуло й українське драматичне мистецтво, репрезентоване шкільними виставами. Почавши з наслідування найпростіших зразків західноєвропейського театру, українська драматургія наприкінці XVII століття набула виразно класицистичних конструкцій і стала першою моделлю театру, з якою ознайомилася Москва. Основним популяризатором драматичного мистецтва була Московська академія, однак з українською драмою знайомили глядачів і випускники й інших духовних семінарій, заснованих українцями [9, с. 86]. Не мало зусиль доклали українські владики і у цій справі, засновуючи театри на величезній території Російської імперії: Яворський у Москві, Іван Максимович у Тобольську, Прокопович у Петербурзі, Дмитрій Туптало у Ростові і т. д. До речі, Феофан Прокопович створив канон для російського театру XVIII століття, розписавши правила ділення спектаклю на акти, виходи героїв на сцену, багато в чому опираючись на принципи класицизму та досвід французької поетики та драматургії часів Людовіка XIV [7, с. 161].
Роблячи висновок, можна сказати, що українські архієреї, очолюючи основні кафедри Руської церкви та стоячи біля її керма, направляли духовне життя Російської імперії, освячували звершення її монархів та ідеологічно впливали на політичне життя держави. Крім цього, ієрархи з України зіграли вирішальну роль у реорганізації управлінської структури Руської церкви. Першорядне значення у цьому відношенні мав архієпископ Феофан Прокопович, який підтримавши царя у його прагненні підпорядкувати керівництво церквою державній владі, концептуально обґрунтував його, розробив порядок роботи щойно створеного Святішого Синоду тощо та втілив усе це в «Духовному регламенті». Заміна патріаршого управління синодальним, колегіальним стала однією з вирішальних подій в історії Російської монархії та визначила характер життя її церкви аж до 1917 року.
Визначним діячам з України Росія була зобов’язана і розповсюдженню в ній світла науки та знань, залученню до вікового надбання людства, будівництву шкіл, друкарень, відкриттю бібліотек та інших освітніх установ. Слід зазначити, що українці не лише відкривали навчальні заклади, але й займалися їхнім організаційним оформленням. Поряд із впливом на освітній ниві, визначні українці впливали ще й на становлення та розвиток культури в Російській імперії, залучали її до світових здобутків у царині літератури (видання проповідей, житій святих, полемічних та публіцистичних творів тощо), театру, залучаючи населення Росії до здобутків загальноєвропейської культури.
Взагалі, говорячи про вплив вихідців з України на становлення та розвиток освіти і науки у Російській імперії, можна висловити думку, що реформаторська політика Петра стала можливою та життєздатною саме завдяки прокладеному в ній шляху до науки та знань українцями, які зіграли першорядну роль у модернізації Росії, перетворення її з консервативного Московського царства у європеїзовану Російську імперію.
На останок можна зазначити, що висновки, запропоновані автором, можуть бути використані під час подальшого дослідження даної проблематики. Зокрема недослідженим є внесок українського духовенства у розвиток політичної системи Російської імперії. Матеріали мають також практичне значення, адже можуть бути використані у процесі викладання історії в школі.
Джерела та література
1. Из решения Земского собора в Москве. 1 октября 1653 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 «История» / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М., 1987. – С. 202 – 203.
2. Когут З. Білорусь, Росія та Україна в XVI – XVIII століттях: завдання для дослідників політичної історії // Коріння ідентичности. Студії ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С. 11 - 26.
3. Когут З. Питання російсько-української єдности та української окремішности в українській думці і культурі ранньомодерного часу // Коріння ідентичности. Студії ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С. 133 - 168.
4. Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. – Львів, 1993.
5. Семака Л.Ю. Даниил Туптало // 100 великих украинцев. – М., К., 2002. – С. 147 – 150.
6. Семака Л.Ю. Стефан Яворский // 100 великих украинцев. – М., К., 2002. – С. 151 – 153.
7. Семака Л.Ю. Феофан Прокопович // 100 великих украинцев. – М., К., 2002. – С. 153 – 161.
8. Хижняк З.І., Малькевич В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К., 2003.
9. Шевченко О.М. Україна і Росія у світлі релігійно-культурних взаємин другої половини XVII – XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1996. – №1. – С. 82 – 90.
Тези статті опубліковані у:
- Божко О. Українське духовенство в Руській православній церкві у першій половині XVIII століття // Каразінські читання (історичні науки): Тези доповідей 62-ї Міжнародної наукової конференції молодих вчених (ХНУ імені В.Н.Каразіна, 29 квітня 2009 р.). - Харків: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2009. - С.35 - 36.